— З тобою неможливо розмовляти, ти верзеш бозна-що! – Світлана потроху збиралась на роботу, складаючи у безодню сумки усе необхідне для виживання поза стін квартири: гаманець із трьома кредитними і однією дебетною картками та готівкою, косметичка із захисним гримом (якщо вийти на вулицю без цього маскування шпигуни одразу ж знайдуть тебе), мобільний телефон, планшетний ПК та зв’язка ключів на усі випадки життя. – Чому мені не можна йти сьогодні на роботу, скажи на милість? Шеф вб’є мене, якщо я знову скажу, що в мене захворіла кішка.

— Ти не розумієш! – Олег підняв руки догори, потрясаючи повітря. – Жінко, ти нічого не розумієш! Шпигуни, шпигуни у кожному вікні, у кожній забігайлівці, у кожному відділені твого банку! Вони викриють, викриють мене і тебе з усіма тельбухами і ми точно потрапимо до в’язниці!

Світлана закотила очі:

— Знову? Любий, нема ніяких шпигунів, — вона пригорнула чоловіка до себе, — а якщо і є, на якого біса їм ми з тобою? Чим ми відрізняємося від інших сімей? Так само працюємо, так само живемо, дивимось ті самі новини, що й інші. Ми – звичайна родина, така, як мільйони інших.

— В тому-то і суть. Ми – такі самі як інші. Тому шпигуни нас і вибрали.

Свєта стиснула Олега в обіймах:

— Дурнику ти мій! Ну, хочеш, я зателефоную твоєму Павлу Леонідовичу і скажу, що в тебе грип і ти не вийдеш сьогодні на роботу?

— Хочу, але ти також залишайся, — Олег жалібно подивився в блакитні очі дружини, але побачив у них лишень усмішку.

Коли Світлана пішла на роботу, попередньо поклявшись, що буде дуже обережною, Олег зачинив усі вікна, запнув  усі занавіски, вимкнув з мережі телевізор та комп’ютер, перевірив по усім закутам, чи нема де таємної камери, і лише тоді сів у крісло, загорнувся у плед і вп’явся поглядом у одну точку, повторюючи про себе: «Шпигуни. Усюди шпигуни» .

Коли Олег вийшов із заціпеніння, годинник показував десять хвилин на п’яту. Він піднявся із крісла. Нестерпно боліла голова, мабуть через перенапруження. Життя у постійному остраху перед спецслужбами давалося йому нелегко. Цілий місяць він майже не виходив з дому, час від часу працював на комп’ютері, рідко з’являвся в офісі. Цілий місяць він переходив на інший бік вулиці лишень зустрівшись поглядом із кимось із перехожих, не брав слухавку, коли дзвонив незнайомий номер, не заходив до соціальних мереж і не спілкувався ні з ким зі своїх друзів. Одне невірне слово, хибний крок, погляд не на ту людину – і все, тюрма! Лікарі казали, що це манія переслідування, викликана травмою голови, що її він отримав під час аварії, але Олег не вірив, бо ж лікарів могли підкупити шпигуни. Йому приписали заспокійливе, яке Світлана намагалася запхнути в нього вранці і перед сном, але він кожного разу брехав, що прийме пізніше, і вона йому вірила.

У двері постукали. Серце Олега ледь не вискочило з грудей: знайшли! Матінко, невже знайшли? Казав же цій дурепі – залишайся вдома, там небезпечно. Все, тепер пропали! Він обережно підійшов до дверей, взявши до рук про всяк випадок кілограмову гирьку. Подивився у вічко – нікого. «Невже здалося?» Повернувся до кімнати і безсило опустився до крісла. Неможливо вічно жити, боячись, що з хвилини на хвилину прийдуть люди у штатському і заберуть до в’язниці, не можна.

У замковій щілині заскреготав ключ. Три оберти. Світлана.

— Кохана, ти нікого не бачила у під’їзді? Нікого…у штатському?

Свєта пройшла до кімнати прямо у чоботах:

— Ти знову за своє? Ніхто тебе не переслідує. Знаєш, я думаю, що все ж-таки тобі потрібно пройти ті процедури, що про них казав лікар.

Очі Олега сповнились гніву:

— Що? Ти з ними на одному боці? Вони! Вони купили і тебе!

— Заспокойся, — бідна дівчина не знала, що зробити. Чоловік підскочив із крісла і почав швидко крокувати по кімнаті. – Ніхто мене не купив. Я лише турбуюся про твій психічний стан.

— Мій психічний стан у нормі! Мені нічого не треба! А ти – сліпа дурепа, якщо не бачиш, що за нами давно слідкують! Вони ж усюди, — він розвів руками, — вони промовляють до нас з новин по телевізору, вони слідкують за нашими витратами у банку, вони записують наші телефонні розмови, історію у наших браузерах. Вони знають про нас усе! І їм нічого не варто прийти і забрати нас у в’язницю за невірне слово у чаті або у телефонній розмові із закордонним другом. Ми у пастці, як ти цього не помічаєш!

Він не помітив, як перейшов на крик. Він стояв посеред кімнати і горлав щодуху: «Навколо – самі шпигуни!», коли побачив, що Свєта не слухає його. Вона набрала на мобільному «103» і вже диктувала черговій їх адресу. Олег висмикнув телефон з її долоні і жбурнув у стіну.

— Що ти робиш? Ти збожеволів! – Світлана намагалась знайти сім-карту, яка вилетіла під диван, коли телефон відскочив від стіни окремими частинами.

— Ні, це ти збожеволіла! – Лице Олега збіліло від гніву. – Уряд цієї чортової країни давно слідкує за всіма нами, а ти і тобі подібні цього не помічаєте, або не хочете помічати. – Він підійшов до дівчини, яка від страху притиснулася до стіні, і добряче струсонув її за плечі. – Подивись на мене. Ми – лише піддослідні щури, замкнені у клітці. Вони слідкують за нами, записуючі усе, що ми робимо, кожен крок. Коли ми не потрібні – нас прибирають. Ми не бачимо їх, а бачимо лише руки, які дають нам їжу. Ці самі руки можуть дати нам отруту – усе залежить від бажання того, чиї це руки.

— Ти зовсім збожеволів, — насилу вимовила Світлана. – Тобі треба лікуватися. За нами ніхто не слідкує, ми не щури.

Олег закрив долоням очі. Чому вона не хоче зрозуміти? Чому лише він бачить усе таким, яке воно є? Чому саме він зміг це побачити? Мозок вибухав від цього знання, серце розривалося від страху за себе і кохану, у грудях боліло. Майже пошепки він промовив:

— Мила моя, я стомився. Я вже стомився боятися. Стомився сидіти вдома, щоб не дай Боже не зустрітися із шпигуном на перехресті. Стомився брехати босу, що сильно хворію. Знаєш, якби не ті мої послуги із його чорною бухгалтерією, він би давно звільнив мене. Я стомився так жити.
— До чого ти ведеш? – Світлана боялася поворухнутися, адже спалах люті міг повторитися.

Олег мовчки підійшов до вікна, розсунув фіранки. Потім відчинив вікно і став уважно дивитися на вікна дома навпроти.

— Я ні до чого не веду, кохана. Забудь усе, що я тобі зараз казав. Приготуй краще нам кави.

Світлана, ніби підозріваючи щось, не квапилась йти з кімнати. Лише коли Олег втретє лагідним голосом сказав, що все добре, вона трохи заспокоїлась і пішла на кухню.

Чоловік відкрив вікно повністю. Вересневий вітерець, ласкавий, але вже трохи прохолодний, ніжно торкався його тижневої щетини. Олег ввібрав повні груди чистого повітря, сів на підвіконня, і, перекинувши ноги за вікно, ще раз озирнувся на кімнату. «Так буде краще для усіх», — думав він. — «Так буде краще і для мене, адже ніхто з них не зможе мене заарештувати. Пропаще суспільство. За усіма слідкують, а помічають це лише одиниці».

Зачувши кроки дружини він відштовхнувся від підвіконня і стрімголов помчався вздовж усіх поверхів їх шістнадцятиповерхового будинку. «Манія…», — подумав він наостанок.